Який провідний конфлікт пєси Вільгельм Телль?

Трагедия Печорина,
Печорин и Бэлла,
Печорин-"Лишний человек эпохи"

робочим столом Грегора?

3. Хто з домашніх першим помітив, що Грегор проспав ранковий поїзд?

4. Яку звичку набув Грегор за час своїх подорожей?

5. Чим був зайнятий Грегор Замза вечорами?

6. Як Грегор, не маючи рук, зміг зрушити ключ у дверях?

7. Чий портрет висів у вітальні навпроти дверей: "У формі лейтенанта, руку тримав на держаку шпаги і безтурботно усміхався, вимагаючи поваги до своєї постави і мундира"?

8. Хто з членів родини взяв на себе піклування про Грегора-комаху?

9. Коли Грегор збирався оголосити про свій намір відправити сестру на навчання до консерваторії?

10. Навіщо Грета з матір'ю виносять меблі з кімнати Грегора?

11. Чим скінчилася для Грегора остання зустріч з родиною?

12. Якими були останні думки Грегора про родину?

Дід любив спати під дубом. Перед тим як заснути, він довго і якось так лагідно позіхав, ніби прощаючи світу всі його пустощі, і розказував косарям про молоді свої літа, про чумацтво, про те, як колись усе було не так. Усе було краще. Річки й озера були глибші, риба більша й смачніша, а що вже грибів та ягід у лісі — не переносити, та й ліси були густіші, трави - вуж не пролізе, хіба тепер трави!

<СКАЗАНИЕ О СМЕРТИ ОЛЕГА ОТ КОНЯ> И живяше Олегъ миръ имъа ко всъм странамъ, княжа в Киевъ. И приспъ осень, и помяну Олегъ конь свой, иже бъ поставил кормити и не вседати на нь. Бъ бо въпрашал волъхвовъ и кудес-никъ: «От чего ми есть умрети?» И рече ему кудесник один: «Княже! Конь, его же любиши и ъздиши на нем, от того ти умрети». Олегъ же приим въ умь1, си ръче: «Николи же всяду на нь2, ни вижю его боле того». И повелъ кормити и не водити его к нему, и пребы ньколико лът не видъ его, дондеже на грекы иде. И пришедшу ему Кыеву и пребывьшю 4 лъта, на пятое льто помяну конь, от него же бяхуть рекли волсви умрети. И призва старейшину конюхом, рече: «Кде есть конь мъй, его же бъхъ поставил кор­мити и блюсти его?» Он же рече: «Умерлъ есть». Олег же посмъася и укори кудесника, река: «То ти неправо глаголють волъсви, но все то льжа есть: конь умерлъ есть, а я живъ». И повелъ оседлати конь: «А то вижю кости его». И прииде на мъсто, идъже бъша лежаще кости его голы и лобъ голъ, и ссъде с коня, и посмеяся рече: «Отъ сего ли лба смьрть было взяти мнъ?» И въступи ногою на лобъ; и выникнувши змиа изо лба, и уклюну в ногу. И с того разболься и умре. И плакашася людие вси плачем великим, и несоша и погребоша его на горъ, еже глаголеться Щековица; есть же могила его и до сего дни, словеть могыла Ольгова. И бысть всъх льт княжениа его 33.

Павло Глазовий народився ЗО серпня 1922 року в так званому історичному козацькому Дикому полі у смт Новоскалювата (тодішня Кіровоградщина) Миколаївської області у родині хлібороба. Його предки носили козацьке прізвище Окань. Але, напевно, хтось із багатого роду змінив його з «ока» на «глаз», щоб отримати якісь привілеї. Існує версія, що слово «Окань» пов'язане з мірою довжини в Київській Русі.
11-річним хлопчаком Павло пережив голодомор. У страшний час геноциду української нації помер і його рідний молодший брат.
Після восьмирічки закінчив педучилище в Новомосковську Дніпропетровської області, мріяв бути учителем української мови. Один рік попрацював учителем молодших класів. В армію пішов добровольцем, адже тоді забирали із ВНЗ після першого курсу, тому він вирішив не переривати навчання, та й вступити до інституту демобілізованому солдату було значно легше. Це його і врятувало, бо з початком війни мав кваліфікацію авіаційного механіка, закінчивши школу сержантів-старшин, отримав звання сержанта.
Згодом потрапив у блокадний Ленінград, нагороджений медаллю «За оборону Ленінграда». Звичайно, солдатам давали більший пайок, ніж цивільному населенню, але набідувалися й вони добряче. Після блокади Павло став недобачати на ліве око, у нього був ледь помітний крововилив, а в окулярах на тому боці — сильніше скельце. Це — наслідок незначного опіку під час рятування дітей із підвалів, що не добігли до катакомб, адже недалеко у склад боєприпасів потрапила бомба.
І після всього пережитого молодий юнак, викоханий українським степом, не замикається в собі, не черкає пером, описуючи трагічні сторінки воєнних лихоліть, а створює сатиричні та гумористичні твори, народні усмішки, фейлетони, а згодом, вже будучи знаменитим, писатиме репризи для цирку, авторські діалоги для популярних Штепселя й Тарапуньки.
Вищу освіту Павло здобув у Київському педагогічному інституті (1950 р.). З 1950 по 1961 р. працював заступником редактора журналу «Перець», згодом — заступником головного редактора журналу «Мистецтво».
Був членом Спілки письменників України з 1968 р. Автор поеми «Слався, Вітчизно моя!», 13 книжок сатири та гумору, 6 книжок для дітей. Заслужений діяч мистецтв України (1993). Нагороджений Орденом «За заслуги» III ступеня (1997).
Помер Павло Глазовий 2004 р.
Його гумористичні та сатиричні твори, особливо народні усмішки, знають мільйони українців по обидва боки океану. Життя письменника було сповнене болю за рідну землю, її природу, мову, історію, мистецтво... Постать визначного українського сміхованця Павла Прокоповича Глазового ще розкриється своєю багатогранністю в майбутніх дослідженнях науковців-критиків. У виконанні маститих та молодих артистів естради, що працюють у розмовному жанрі, заграє новими барвами його творчий доробок. Він був лауреатом Літературної премії імені Остапа Вишні, проте не став чомусь ще за життя «шевченківським лауреатом». Можливо, цей заслужений титул біля імені видатного українця незабаром допишуть, проте вже посмертно.